Історія Цивільної оборони
Ураховуючи значний внесок пожежних та аварійно-рятувальних формувань і служб у справу захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру Указом Президента України 17 вересня в Україні встановлено професійне свято – День працівників цивільного захисту.
22 квітня 1915 року вперше в історії війни німецькою армією було застосовано хімічну зброю у вигляді хімічної атаки хлором. Жертвами її стали 5 тисяч французьких та бельгійських солдат. У 1917 році недалеко від бельгійського міста Іпр кайзерівці пустили на французькі окопи газ, що отримав назву “іприт”. Паніка охопила війська, солдати кидали зброю і бігли з поля битви.
В обох випадках загроза ураження такою зброєю нависла не тільки над військами, але й над населенням прифронтових районів. Літаки з отруйними речовинами на борту могли завдати великої шкоди і глибокому тилу. Це обумовило появу відповідних засобів протиповітряної оборони і протихімічного захисту населення.
Так у 20-ті роки були прийняті масштабні рішення, спрямовані на утворення і зміцнення загальнодержавної системи протиповітряної оборони, яка будувалась на використанні активних засобів боротьби ( винищувальна авіація, зенітна артилерія, зенітні кулемети ) і заходів пасивної ( місцевої ) оборони.
Важливим кроком на шляху укріплення протиповітряної оборони була постанова Ради праці й оборони від 14 травня 1927 року “Про організацію повітряної хімічної оборони території Союзу РСР”. Нею були визначені заходи щодо посилення захисту від можливих ударів з повітря стратегічно важливих районів країни: аеродромів, споруд залізничного та водного транспорту, засобів зв’язку, засобів фабрик, складів, великих населених пунктів. Територія країни розподілялася на прикордонну загрозливу зону і тил.
Цей принцип став основою для розвитку в подальшому диференційованого підходу до виконання заходів цивільної оборони.
У 1929 році у військових округах утворюються управління ППО, до складу яких включаються служби – інженерна, хімічного захисту, внутрішнього нагляду і розвідки. Пізніше ( у 1937 році ) утворені також протипожежна, охорони порядку і безпеки, медико-санітарна, ветеринарна тощо. Так зароджувалися майбутні служби цивільної оборони.
Обов’язки начальників ППО районів у містах були покладені на голів міських виконавчих комітетів районних рад При них формувалися штаби ППО, начальниками яких призначалися особи командно начальницького складу. Іншими словами, був введений інститут начальників МППО, який зберігся і до цього часу в особі начальників управлінь ( відділів ) державних адміністрацій з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення.
Важливим кроком стало утворення у 1932 році міських частин ППО, на які покладались завдання щодо інженерного та хімічного обладнання пунктів ППО та локалізації наслідків нападу з повітря.
За короткий час було створено 50 окремих місцевих частин ППО, у тому числі два окремі кадрові батальйони, які стали першими військовими частинами МППО.
4 жовтня 1932 року вийшла постанова, яка затвердила Положення про протиповітряну оборону території держави. Цей акт ознаменував собою утворення місцевої протиповітряної оборони країни (МППО), основи майбутньої “цивільної оборони”. Вона призначалася для забезпечення захисту населення від повітряного нападу
противника. Згідно з положенням загальне керівництво МППО у центрі покладалося на Нарком оборони, а на території військових округів на командувачів військ округів. Великі міста і найважливіші військові підприємства складали відповідно пункти та об’єкти ППО.
Місцеві частини складалися із окремих та інженерних батальйонів, автотранспортних рот. Пізніше, у 1934 році місцеві частини у містах Москві, Ленінграді, Києві і Баку були об’єднані у бригади та полки.
На 1936 рік було 2 бригади, 2 полки, 30 батальйонів, 4 окремі інженерні й 2 інженерні протихімічні батальйони, 4 окремі автотранспортні роти.
Серед перших частин МППО був сформований у 1932 році 31 окремий територіальний батальйон, перетворений у 1943 році у 6 інженерний піротехнічний полк ППО, який згодом був переформований у 148 окрему мобільну механізовану бригаду Цивільної оборони з місцем дислокації у Києві. 23 серпня 1998 року, враховуючи бойові заслуги особового складу в період Великої Вітчизняної війни, мужність і високий професіоналізм, виявлені підчас відродження зруйнованого фашистами міста Києва, ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції, з метою виховання військової молоді на бойових традиціях старшого покоління, 148 окремій мобільній механізованій бригаді військ Цивільної оборони Указом Президента України присвоєно почесне найменування “Київська”.
У жовтні-листопаді 1940 року у республіканських, крайових, обласних органах внутрішніх справ були сформовані відділи, відділення та інспекції місцевої ППО, а в Українській та Білоруській республіках – управління. Начальниками були призначені керівники органів внутрішніх справ республік, країв та областей. У містах і районах ці системи очолювали голови виконкомів відповідних рад. Збереглись штаби і служби МППО міст і районів, а також принцип утворення та навчання формувань.
За порівняно короткий термін МППО країни перетворилась в ефективну систему захисту населення і об’єктів економіки від ударів противника з повітря.
Про розмах оборонної роботи у перед воєнні роки говорять такі цифри: протягом 1940 року на фабриках і заводах, в установах, колгоспах і радгоспах проведено 181 тис. тренувань на тривалість перебування в засобах індивідуального захисту. Організовано 105 тис. походів у протигазах.
Проте напередодні війни у системі МППО були вразливі місця. Одні з них пояснювались тим, що для здійснення відповідних заходів не вистачало часу, інші були наслідком серйозних помилок і прорахунків з боку політичного і військового керівництва країни.
Однак, незважаючи на недоліки, місцева протиповітряна оборона на початку Великої Вітчизняної війни була достатньо організованою, чіткою, сучасною для того часу системою. Вона відповідала рівню розвитку засобів повітряного нападу противника й у цілому була готова до виконання покладених на неї завдань: звести до мінімуму можливі втрати й руйнування, забезпечити безперебійну роботу підприємств. І з цим завданням вона успішно справилась у лиху воєнну годину.
Вогневий смерч війни, який звалився на країну 22 червня 1941 року, став суворим випробуванням для народу і збройних сил.
Вже в перші дні війни уряд прийняв невідкладні заходи щодо комплектування регулярних частин Червоної Армії, дивізій народного ополчення і партизанських загонів, підготовки резервів для фронту, а також навчання населення з протиповітряної та протихімічної оборони.
Роботи щодо всезагального навчання оборонній справі набула особливо глибокий та масовий характер після прийнятої 2 липня 1941 року постанови “про всезагальну підготовку населення до протиповітряної оборони”. Постанова зобов’язала усіх громадян країни віком від 16 до 60 років оволодіти необхідними знаннями з МППО. Жінки від 18 до 50 років і чоловіки від 16 до 60 років були зобов’язані входити до складу груп самозахисту і брати участь у заходах, які проводила місцева протиповітряна оборона.
З перших годин війни місцева протиповітряна оборона України змушена була проводити свої заходи у надзвичайно складних умовах. Незважаючи на це, уже до 18 годин 22 червня 1941 року в усіх містах – пунктах ППО республіки було встановлено цілодобове чергування відповідальних осіб, особливий склад формувань переведено на казармене положення, введена в дію система межових спостережних пунктів, а також організовано нагляд на дахах висотних будинків членами груп самозахисту.
Характерною особливістю першого періоду воєнної історії МППО України є те, що формування, виконуючи свої основні завдання, часто діяли і як регулярні частини, відбиваючи атаки танків і техніки противника, борючись з повітряними десантами, здійснюючи рейди по тилах ворога. Ця специфіка пояснюється тим, що численні населені пункти, у тому числі Київ, Одеса, Севастополь, Запоріжжя, Луганськ по декілька місяців були фронтовими місцями, перекриваючи шлях загарбникам.
У липні 1941 року уряд України прийняв рішення про створення спецбатальйонів для ліквідації диверсійних груп, що були закинуті на територію нашої країни. Уже на Донецькому металургійному комбінаті було знешкоджено 1300 мін та снарядів. Всього за 1944-1945 роки було перевірено і розміновано 344 тис. квадратних кілометрів, чи 60% територій республіки. Воєнна і післявоєнна історія багата прикладами мужності і самовідданості бійців піротехнічних підрозділів. На всю країну прославився киянин Герой Радянського Союзу полковник у відставці І.Марченко. За роки війни він знешкодив 1250 авіабомб і більше 25 тис. інших вибухонебезпечних предметів. За мужність і героїзм нагороджені орденами сотні тисяч воїнів МППО України.
Головним підсумком діяльності місцевої протиповітряної оборони у воєнні часи є те, що вона відіграла важливу роль у захисті населення і тилу країни від повітряних ударів противника, МППО внесла вагомий вклад у перемогу над ворогом людства – фашизмом.
МППО у роки війни ліквідувала понад 90 тис. пожеж і спалахів, попередила 32 тис.великих аварій на об’єктах народного господарства, знешкодила більше 430 тис.фугасних авіабомб та майже 15 млн. снарядів та мін, відновила 15 тис. зруйнованих житлових і громадських будинків.
У післявоєнний період перед МППО стояли паралельно два завдання: по-перше, участь у відновленні народного господарства, по-друге, уточнення завдань та удосконалення організаційної структури з урахуванням узагальнення досвіду, набутого у роки Великої Вітчизняної війни, а також необхідності подальшого зміцнення обороноздатності країни. З урахуванням цього МППО організувалась по всій території країни. Масовими формуваннями стали об’єктові та аварійно-відновлювальні загони міст. У 1956 році була запроваджена 12- годинна програма підготовки населення, у 1957-му – 22-годинна.Наприкінці 50-х початку 60-х років розпочався новий важливий період у розвитку системи МППО.
У липні 1961 року місцева протиповітряна оборона була перетворена у Цивільну оборону, яка стала складовою частиною системи загальнодержавних оборонних заходів, що здійснювалися у мирні і воєнні часи з метою захисту населення і народного господарства країни від зброї масового ураження та інших засобів масового ураження противника, а також для проведення рятувальних та невідкладних аварійно- рятувальних робіт в осередках ураження, зонах можливого затоплення. Були утворені штаби цивільної оборони, усіх союзних, автономних республік, країв, областей, міст, районів, об’єктів народного господарства.
Таким чином, система цивільної оборони охопила всю країну і почала будуватися за територіально-виробничим принципом.
Керівництво заходами цивільної оборони здійснювалось як по лінії Рад народних депутатів, так і по лінії міністерств, відомств, а також керівників підприємств, установ та організацій.
У 70-х роках розпочався новий етап у розвитку та удосконаленні цивільної оборони. Здійснено цілий комплекс організаційних заходів щодо перебудови усіх ланок ЦО: удосконалено органи управління, організацію зв’язку, забезпечення невоєнізованих формувань сучасними засобами захисту, уточнені плани та завдання ЦО, що вирішуються у мирний та воєнний часи.
У 70-80-х роках цивільна оборона була орієнтована в основному на дії в умовах ведення війни із застосуванням зброї масового ураження. Це було обумовлено політичною ситуацією того часу. Разом з тим час і обставини вимагали більш конкретного повороту усієї системи цивільної оборони до проблем, пов’язаних з попередженням і ліквідацією наслідків стихійних лих, аварій та катастроф, рятування та збереження життя людей.
Йшов час, змінювалась політична ситуація. Ядерна конфронтація між Сходом і Заходом змінилась пошуком шляхів взаємо порозуміння. На політичній карті світу утворилася нова суверенна держава – Україна. За 14 років становлення України як незалежної держави цивільна оборона постійно удосконалюється, відповідає вимогам часу, стає більш професіональною.28 жовтня 1996 року Указом Президента України було відкрито нову сторінку літопису Цивільної оборони країни – утворено Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.
На сьогодні – це центральний орган виконавчої влади, який забезпечує проведення у життя державної політики у сфері цивільної оборони, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, запобігання цим ситуаціям та реагування на них, ліквідації їх наслідків та наслідків Чорнобильської катастрофи, здійснює керівництво дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за її стан і розвиток.
На даний час цивільна оборона організовується за територіально- виробничим принципом на всій території держави. Загальне керівництво Цивільною обороною здійснюють Кабінет Міністрів України, уряд АР Крим, центральні та місцеві органи виконавчої влади, адміністрація підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання.